Понеділок, 21.05.2018, 02:22
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Меню сайту
    Наше опитування
    Оцініть мій сайт
    Всього відповідей: 68
    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Календар
    «  Травень 2018  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Урок пам’яті

    «З присвятою замордованим голодом…»

    МЕТА:Поглибити знання учнів про Голодомор 1932 – 1933рр., його причини та наслідки; виховувати почуття стурбованості кожного долею невинних жертв; навчати сприймати чужу біду, чужий біль як свої власні; сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни.

     

    Всупне слово вчителя

         Історики і демографи сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані від 3 до 15 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 37-го року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на ґрунті розладу психіки та соціального колапсу, жертви становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України.

         Вчені продовжують вивчати архівні джерела, з'ясовуючи абсолютні та відносні дані кількості жертв голодомору. Очевидно, критерієм масштабності трагедії є не лише цифри, а й здатність кожної людини сприймати чуже горе, як своє. Всеосяжність національної катастрофи 33-го можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного, хто вважає себе цивілізованою людиною.

         За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 33-го року виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.

         Політико-правова оцінка голоду 32-33-го років вимагає нетрадиційних історико-політологічних методик з'ясування його специфіки. Обмежитись простим переліком причин та висвітленням наслідків голоду на сьогодні вже недостатньо.

         Географія смертності від голоду в Україні строката. Менш уражені північні райони першої половини 32-го і суцільний мор в усіх областях протягом другої половини 32-го та першої половини 33-го років. Голодною смертністю вирізнялися села і райони, які мали економічну зумовленість, тобто впиралися в обсяги, терміни та методи хлібозаготівель.

         Голод 33-го року в Україні - це не фізіологічне явище, а, насамперед, цинічна форма політичного терору, проблемами якої повинні перейматися історики, соціологи, правники і політики. Наслідки та масштаби голодомору у містах та селах України в 1932-33 роках засвідчують глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.

         Архівні документи зберегли інформацію про загальну кількість населення, яке нестерпно голодувало. Так, весною 33-го в 66-ти районах Київської області зафіксували півмільйона голодуючих селян, а на Дніпропетровщині голод охопив більше 70 відсотків населення. В таємних листах керівників держави, керівників обласного рівня до ЦК КПУ за травень 33-го року повідомлялось про смертність в окремих селах, яка сягала від 450 до 600 чоловік. Поіменні списки полеглих від голоду селян, які відтворені краєзнавцями та активістами Асоціації дослідників голодоморів в Україні, це вже не статистика, це загальнонаціональна трагедія.

         Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн. чоловік, і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.

         Був час коли навіть згадка про нечуваний в історії людства голодомор на Україні в 1932-1933 роках оголошувалася злісним наклепом на радянську дійсність. Та сьогодні ми уже знаємо: голодомор був наперед спланований, штучно створений. Це був геноцид. Вбивали цілий народ. Народ, який ніколи нікого не гнобив, зроду-віку займався хліборобством, мав лагідну душу, найзадушевнішу в світі пісню. Це був найстрашніший злочин Сталіна і його найближчих опричників, сотень тисяч їхніх яничарів на місцях. Безпосередньою реквізицією зерна та інших продуктів займалися спеціальні уповноважені, комітети незаможників, "буксирні” бригади та інші "активісти”. Під виглядом боротьби з куркульством вони довели селян до відчаю. Реквізиторські групи нишпорили по селах і забирали останні жмені зерна. Люди або вмирали з голоду або накладали на себе руки. Траплялися непоодинокі факти людоїдства. За короткий час Україна вкрилася суцільними могилами.

          Сьогодні називають різні числа жертв голоду, спланованого сталінським режимом в Україні у 1932-1933рр. Одні дослідники говорять про 7-8 мільйонів чоловік, інші – про 15 мільйонів осіб. Конкретної цифри жахливого голокосту нема, і хто - зна, коли й чи взагалі буде встановлена.

     Ця страхітлива за своїми намірами й масштабами акція більшовизму – вікова трагедія української нації. Про неї повинен знати весь світ, нинішні і прийдешні покоління.

    (Звучить «Соната» Бетховена. Виходять ведучі)

    1–й ведучий.     Не звільняється пам’ять,

                               Відлунює знову роками.

                               Я зітхну…Запалю обгорілу свічу.

     (Запалює свічку)

    2-й  ведучий.      Помічаю: не замки – твердині, не храми –

                               Скам’янілий чорнозем –

                               Потріскані стіни плачу.

                               Піднялись, озиваються в десятиліттях

                               З долини, аж немов з кам’яної гори

                               Надійшли.

                               Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття»

                               І не рік, а криваве клеймо:

                               «Тридцять три»       

    1-й ведучий       То був страшний навмисний злочин,

                              Такого ще земля не знала,

                              Закрили Україні очі

                              І душу міцно зав’язали.

                              Сліпу пустили старцювати…

                              То був такий державний злочин –

                              Здригнулась навіть мертва Кафа,

                              Мерцями всіялося поле.

                              Ні хрестика і ні могили –

                             То був такий навмисний голод…

    2-й ведучий Ось послухайте, що пише в своїй статті «Голод» Василь Пахаренко:

                Пригадую розповідь моєї бабусі про один з таких обшуків. Була пізня осінь 32-го. Нагрянули, як завжди, несподівано і зразу ж заходилися шукати залізними загостреними шворнями на городі і в дворі – шукали закопані ями з зерном. Та які там уже ями – зернини в господі не залишилось. В хату ввалився голова сільради і уповноважений. Сім’я саме сіла обідати – з їжі залишилась ще недавно зібрана на городі картопля. Люто матюкаючись, непрохані гості наказали своїм попихачам витягати з погреба і вантажити на підводу всю картоплю, забрали навіть уже варену «в кожушках» зі столу. А далі почався заповзятий трус. Щоправда приїжджий не спускався до такого негідного заняття, він гордо «воссідав» на лаві, поблискуючи шкіряною амуніцією. Шукав свій, сільський начальник.

                Перетрусив рядна на печі і полу, зазирнувши і всі пічурки, до мисника і навіть за божницю. Як на зло – ніде нічого. Тоді старанний голова – під піч і там уже виявив горня з насінням буряків, яке бабуся закопала, рятуючи хоч щось для весняного посіву. Виходячи, уповноважений ще раз окинув оком сплюндровану хату – чи нічого не забули. Його олов’яний погляд упав на трирічну дівчинку, що злякано ховалася за мамину спідницю, міцно стискаючи в жмені картоплину, взяту ще за обідом. Підійшов, вирвав останню поживу з дитячих рук і розчавив чоботом на підлозі. З цим і поїхали, по дорозі висипавши горня з насінням у Дніпро – хай пливе за водою…

                Дехто може подумати: чому така жорстокість? Напевне, куркулі? Ні, сім’я була мало не бідняцька, і дідуся поважали в селі – лісник, учився в лікнепі. Такі обшуки були повальними. Грабіжники не минали жодної хати, крім своїх власних, звичайно.

                У декого голод виїдав з душі усе людське, а натомість в ній прокидалося звіряче. Буквально в кожному селі,  були випадки людоїдства, що сталися тоді. На щастя, лише окремі, поодинокі. У нашому селі один чоловік , збожеволівши з голоду,зарубав, зварив і з’їв спочатку свою матір, а потім дружину. Нормальний людський розум відмовляється збагнути це, але так було.

                Вимирали сім’ями, кутками, хуторами. Люди часто падали прямо на вулиці, попід тинами. Інколи селом проїжджала підвода, і тих, кого вже не було кому ховати, їздові звозили в братську могилу. Нема такого села в Україні, в якому б на цвинтарі не зяяли западинами, порослими багатолітніми бур’янами, ці довгі могили, часто біля чепурних братських могил, де покояться загиблі на війні» .

    1-й ведучий Ось розповідь Вдовиченко Тетяни Яківни (1911р.н.):

    «було, що й живих людей везли на кладовище, та вкидали в братські могили, так трапилось і з Хотиною Ревенко. Коли приїхали по неї, вона була ще жива. Її стали тягти за ноги з хати до воза. «Куди ви мене тягнете? Дайте мені бурячка. Я їсти хочу, я жити хочу»,- просить Хотина…Вона була молода,не було їй ще й тридцяти років. « А що ,ми за тобою будемо ще й завтра їхати?» - гиркнули на неї і потягли за ноги до воза. Привезли на кладовище, вкинули в яму. Вона не впала на спину, а ніби сіла, прихилилась до стіни. Її штурхнули ногою в голову, і тоді вона впала на спину.

                Вдовиченко Мотрю з двома ще живими дітьми теж одвезли на кладовище і закопали. І таких випадків було немало…»

    2-й  ведучий.   Українське село гинуло мовчки, навіть випадків спонтанного протесту спостерігалось дуже мало. Люди їли мишей, щурів, хробаків, горобців і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. У людей розпухали обличчя, ноги,  животи.

    1-й ведучий.    Голод охопив усю Україну, голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100 – 300 гр. хліба на працюючого.

    (Звучить «Соната» Бетховена.)

    2 – й ведучий.   Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, мі ними голова велика, похилені лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед, скільки сидить – стільки й гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: ЇСТИ, ЇСТИ, ЇСТИ…Не від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, і світ – ЇСТИ, ЇСТИ, ЇСТИ.

    1 – й ведучий. «Неврожай від Бога, а голод від людей» – так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик років десяти.

    Повз  нього йдуть люди: «О, цей вже помер.»

    У відповідь ледь чутний дитячий голосок:

    «Ні, я ще не вмер».

                                  Я ще не вмер…

                                  Ще промінь в оці грає,

                                  В четвер пішов десятий рік,

                                  Хіба в такому віці помирають?!

                                  Ви тільки поверніть мене на бік,

                                  До вишеньки,

                                  В колиску ясночолу.

                                  Я чую запах квітів, я не вмер…

                                  А небо стрімко падає до долу.

                                  Тримайте хтось!

                                  Хоча б за коси верб…

                                  Куди ж ви, людоньки, куди?

                                  Я ще не вмер.

                                  Усі проходять мимо.

                                  А житечко моє таке густе.

                                  А мамина рука така гаряча.

                                  Вам стане соромно за те,

                                  Та я вже цього не побачу.

    2-й  ведучий.   Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.

    « Ось розповідь Тютюнник Ярини Ларіонівни (1905р.н.)із с. Суботів Чигиринського району про смерть сусідського шестирічного хлопчика Митька:

    • Ішло воно рано в ясла (там дітям колгосп почав видавати на добу сірникову коробку пшона) та схилилося до нашої ліси і просить: «тьотю, дайте шматочок хлібця, дуже їсти хочу». А я й не дала, бо сердилася на нього – днів скільки тому посадила на городі висадки, уже й сходити почали, а він повиривав та й з’їв. До смерті не прощу собі, що пожаліла тоді дитині шматочок хліба. А ввечері йдемо з роботи, а воно сидить , зігнулось прямо на стежці…До нього – мертве. Мабуть, йшло з ясел, обезсиліло, присіло спочити під лісом та так і захолонуло…»

    1-й ведучий. Хто це? Чий голос щоночі просить : «Хлібця! Хлібчику дай, мамо!Крихітку хлібця!»

                                    Бозю! Що там у тебе в руці?

                                    Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

                                    Щоб не втонути в Голодній Ріці.

                                    Бачиш, мій Бозю,я – ще дитинка.

                                    Тож підрости хоч би трохи бодай.

                                    Світу не бачив ще білого, Бозю,

                                    Я – пташенятко прибите в дорозі.

                                    Хоч би одненьку пір’їночку дай,

                                    Тато і мама холодні мерці.

                                    Бозю, зроби щоби їсти не хтілось!

                                    Холодно, Бозю,

                                   Сніг дуже білий,

                                   Бозю, що там у тебе в руці!..

     

    2 – й ведучий.   Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закривала ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

                                  Спіте, діти, спіте міцно,

                                  Янгол Божий на порозі,

                                  Вже не буде їсти хтітись,

                                  І не будуть пухнуть ноги.

                                  Натопила маковинням,

                                  Затулила ляду й комин,

                                  І в тумані темно – синім,

                                  Заспівала колискову,

                                  Спи, синочку, горе-ласку,

                                  Засинай…навіки ,доню.

    1 – й ведучий.   Та найстрашніше було інше. Були такі, що збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх.

                                 Боїться не глуму, не хижого звіра,

                                 Боїться не смерті усім – не врожай.

                                 А крику дитини, яку вона з’їла:

                                 - Не ріж мене , мамо, не ріж, не вбивай!

                                 Як сталось – не знає.

                                 Як бути – не знає,

                                 Провал, божевілля – сокира і ніж,

                                 Та жах пам’ятає і крик пам’ятає:

                    - Не ріж мене, мамо, матусю, не ріж!

     

    2 – й ведучий.   У кожному селі люди пам’ятають подібні речі. Те, що творилось тоді в Україні здоровий глузд відмовляється розуміти, але так і було.

             Людоїдів найчастіше розстрілювали або закопували живцем. Але тих, кого треба було закопати першим, тих, хто примусив збожеволіти від голоду, - не зачепили ні тоді, ні потім.  Що ж призвело до таких страшних подій?    Хто давав і виконував ті жахливі накази? Відповіді на ці  та інші питання ви знайдете переглянувши документальний фільм  «Великий голод»

     (Перегляд документального фільму)

    1 – й ведучий.   Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору від 3,5 до 5 млн. чоловік, є й інші дані – 8-9 млн. чоловік

    2 – й ведучий.   Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим  пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Аби перестав пропікати серце, аби успокоївся врешті прах замордованих режимом рідних і близьких наших, маємо затаврувати прокляттям непрощенних катів уже мертвих, а особливо – ще живих.

    1 – й ведучий.   Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.

    2 – й ведучий.   З давніх – давен  люди очищались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав.

    1 –й ведучий.   Ми живемо в інші часи і не причетні до тих страшних подій. Тому так важко достукатись до сердець нині сущих. Тож запалімо свічки, хай їх побачать ті, хто став зорями.

    Учні і всі присутні запалюють свічки.

    Звучить пісня Оксани Білозір «Свіча»

    2-й ведучий.  Не забудьте 28 листопада о 16.00 запалити «Свічку пам’яті» на підвіконні своєї домівки.